Видео дня
Сегодня хочу поговорить на тему, которая воспринимается, как «не ко времени». А вот для меня, это очень важно. Потому что войну люди видят только как фронт, военные, стреляют, и оккупацию понимают только как факт потери территорий. Но эта война, российско-украинская война, которая идет с 2014-года и еще тысячу лет, она другая. Она шире, чем «стреляют», она страшнее последствиями, которые мы уже имеем, но не замечаем, она с каждым годом меняет наше будущее раз за разом стирая с него нас. Понимаете? Нас! – пишет Елена Степова для «Информационного сопротивления».
Якість нашого життя, соціуму, якість поколінь. Не замислювалися над цим? Я – щодня!
Бо десь на небі вже існує Україна, де співає Василь Сліпак, читають свої неймовірні вірші Гліб Бабич та Максим Кривцов, пише свої романи Володимир Вакуленко, Павло Лі, Олексій Хільський грають на сцені для… Для інших українців – поетів, письменників, художників, музикантів, науковців, геніїв різних часів та епох, яких знищила російська чи радянська окупація в різні часи.
Розстріляне Відродження – це вже не тільки про науково-просвітницьке, духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х і 30-х років XX століття. В нас нове Розстріляне Відродження. Зрозумійте це!
Якість життя, якість нації залежить від того, скільки в ній світла та розуму. Просвітництво – це як раз про той світ, який в нас вбиває росія.
Кожна окупація, війна та російська агресія спрямовані в першу чергу на знищення тих, хто може просвіщати, вчити, ставати прикладом, вести за собою, творити та створювати.
Тільки подумайте про те, скільки не написали й не створили прекрасного усі ті українці, хто був розстріляний радянською владою, хто був закатований та знищений в цій тисячолітній війні, хто повернувся На Щиті, боронячи нашу землю.
Яких би діток вони народили, які б твори вони написали, які б їх наукові відкриття вразили світ…
Культурно-історичний, культурно-просвітницький фронт, це та ділянка фронту, на яку мало хто звертає увагу, це втрати, які ніхто не рахує.
В ці втрати входить настільки багато, що в одному дописі не перерахуєш.
Музеї. Музейні та архівні цінності. Культурні, археологічні знахідки та цінності. Картини. Архітектурні будівлі… Українська автентика. Культурний пласт. Усе це або нищилося радянськими комісарами, або розкрадалося, або вивозилося в музеї росії й називалося «совєцким».
Люди. Творча, наукова інтелігенція… Скільки українців ми втратили навіть після їх смерті, бо в їх біографії зникло «Україна», а з’явилося «срср»? Скільки пам’яток та пам’яті знищили ми самі, коли допустили до декомунізації вчорашніх комсомольців, які тупо виконували наказ «декомунізуй», зрівнюючи з землею українську історію?
Усе, від чого ми відмовилися, усе це прибрала к рукам росія.
Ми не ведемо бій за кожну нашу людину, нашу пам’ятку та пам’ять.
На культурно-національному, культурно-історичному фронті ми програли, бо відступили. Бо неможливо проводити декомунізацію руками недекомунізованого народу.
О, знаю, я пишу важкі речі, але я впевнена на 100 відсотків, що мої читачі розуміють про що я. Як й то, що ці втрати на культурно-просвітницькому, культурно-історичному фронті, цей програш та цей відступ вже почали бити по нам, бо історія не терпить несправедливості.
Й без наступу на культурно-історичному фронті нам не виграти у цій війні. Це такий собі історичний закон про відновлення історичної справедливості.
Приведу приклад сьогодення. Ми віддали росії перемогу у Другій світовій – о, я можу на цю тему писати й писати, бо так болить – й ось вже росія використовує це в сучасній війні, розганяючи наративи «русские победили гитлера«.
Ці наративи ніким не перекреслені, не оскаржені, не розвінчані, як міф, й їх сприймає світ. За чисту монету. З кожного інформаційного майданчика несеться «русские победили наполеона и гитлера».
Правда? Ось тільки «русских» тоді не було. А перемога у Другій світовій, це Перший Український, Другий, Третій та Четвертий Український фронт, Перший Білоруський… Ну, й світова антигітлерівська коаліція, яка фактично витягла за комірець диктатора сталіна, вибираючи між двох зол.
Ось вам приклад успішного створення симулякру. От вам приклад успішної інформаційної війни.
Саме тому я зробила серію дописів на тему інформаційного впливу росії та її інформаційних посіпак на наше суспільство.
А також, паралельно темі інформаційного впливу, буду писати про тих українців, яких вкрала в нас російська пропаганда.
Бо, як ви бачите, вони тотожні, бо кожна, про втрачене покоління українців, та про те, як росія створює історичні симулякри, викривлюючи реальність.
Мовчати про це – злочин.
Якщо розкрити усі історичні карти Другої світової, то «росія», не мала достатньо сил та ресурсів, щоб перемогти гітлера. Її переможними ресурсами, які вона не шкодувала, стали усі «братские республики ссср». В тому числі й Україна, яка віддала найбільше чоловічого ресурсу тій війні.
Ми маємо відновити історичну справедливість та повернути собі Прапор Перемоги у Другій Світовій, як маємо повернути кожного українця, якого росія назвала «советским», «радянським» чи «русским» человеком.
Сьогодні саме про таку людину.
Степан Федорович Колесніков народився 11 липня 1879 року в селі Адріанополь Катеринославської губернії (зараз – Луганська область) у селянській родині.
Так, ще один видатний українець, селюк, як любить казати сучасна блогерна тусовка, знецінюючи село, вкрадений у нас росією. Мій земляк по Луганщині. Тому гріх про нього не нагадати.
Як й про те, що усі роки радянська пропаганда робила з мешканців села такий собі тіпаж – «тупого х*хла в шароварах з пляшкою горілки», знецінювала село, знищувала до нього повагу. Чому? От це теж буду часто досліджувати та писати. Чому до цієї пори усі прорадянські інформаційні посіпаки гівном сходять, аби вкусити, знецінити село та селян. Можливо тому, що коли береш будь яку біографію «советского» художника чи письменника, там перший рядок – народився в селі.
Тому не гріх не нагадати, що село – це колиска України. Це наш фундамент, хребет, це те, що не дає нам померти.
Саме в українському селі народилися видатні художники, поети, музиканти, науковці, яких вкрала у нас росія, назвавши «русским» чи «советским».
Можливо їх, як й сучасний блогеро-бомонд бісить, що з гівна, з пастухів, з хати, критої очеретом, з білого наливу, який зірвав у сусідів, поки гнав на пашу отари, з карасів, наловлених у сільському ставку, з роси, якою вмивалися, та вогню, на якому пекли кукурудзу та картоплю, народжувалися українські генії.
В художньому світі Степана Федоровича Колеснікова називають представником одеської та харківської художньої традиції. Шкода, що втрачено його Луганський (Катеринославський) юначий період.
З 1897 до 1903 навчався в Одеському художньому училищі. В 1903 був прийнятий в Імператорську академію мистецтв у Санкт Петербурзі, де вже під час навчання проводив виставки та отримував премії імені Куїнджі.
1909 року за полотно «У старій садибі» отримав звання художника та право на місіонерську закордонну поїздку. У період 1909-1911 працював у Німеччині, Франції, Бельгії. У 1912—1913 роках подорожував Туркестаном і Китаєм, працював у Бессарабії, Подільських Карпатах, Болгарії.
«Паганіні дубових гілок» – так називали селюка Колесникова у художньому міжнародному світі впізнаючи на виставках його незрівнянну манеру письма: виразний мазок, широка палітра кольорів (особливо синій і яскраво помаранчевий), гіллясті, розлогі дерева.
Й знову до долі. Страшної долі української інтелігенції, яку нещадно випалював радянський терор.
Після революції робочо-крестьянського класу, яка з гиготом нищила музеї та спалювала полотна та книжки, Степан Федорович у 1917 році емігрував до Королівства СГС (майбутню Югославію), оселився в місті Белград.
В нього доволі вдала еміграція, як на творця.
З 1920 викладав малювання в російсько-сербській гімназії, з 1921 по 1926 працював сценографом в Народному театрі, створивши плафон головного залу. Також оформляв інтер’єри готелів, банків, лікарень.
Проводив персональні виставки у Белграді (1921, 1926), Празі (1926), Парижі та Брюсселі (1927–1928).
Страждаючи на хворобу Паркінсона, писав, прив’язуючи кисть до руки. Писав сільські пейзажі по пам’яті. Напевно, він написав сотні дерев. На його полотнах досі живуть сільські яблуні, вишні, груші, верби та осокори.
Помер видатний українець у травні 1955 року в Белграді, де й похований на Новому цвинтарі поряд з Іверською каплицею.
В художніх альманахах наш «Паганіні дубових гілок» Степáн Фéдорович Коле́сніков-Одес́ький — український художник-пейзажист, який народився в українському селі, майже завжди зазначається, як «русский живописец».
Його роботи зберігаються у колекціях Російського музею, ДМІІ ім. А.С. Пушкіна й виставляються, як роботи «русского художника».
А на його картинах тримають небо українські осокори, біліють українськи хати, криті очеретом, біжать серед очерету та верб річки, в яких бавляться хлопці у вишиванках…
Не віддавайте Україну! Нікому! Ніколи!
Ні людей, ні історію, ні пам’ять, ні картини, ні поеми, ні території!
В важкі часи, в люті й надлюті, завжди живіть з Україною в серці!
Повертайте Україні українців. Вони того варті!
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…
