Женщина из Греции спросила меня: «Ты уверена, что стреляли русские? Ты в этом точно уверена?»
Видео дня
Я сказала, что знаю это. Я была в Мариуполе и все видела и слышала.
А ще одна знайома сказала: «Я не знаю, хто винен. Але я хочу, щоб війна закінчилася і не гинули люди з того й іншого боку»
Я задихнулася. Що означає: «не знаю хто винен?» І розповіла їй про шестирічну Лізу, яку росіяни вбили прямо в машині, тільки тому, що батьки хотіли вивезти її з Маріуполя, що вмирає.
Я розповіла про двох маленьких хлопчиків, які загинули у своїй квартирі. Одні. Без матері.
Вона залишила їх, щоб спуститися зі свого поверху до волонтерів, які привезли воду. На дві хвилини.
І за ці дві хвилини росіяни знищили її життя. І життя її дітей. І все, що було після цього – для неї стало пеклом.
Тому що маму двох хлопчиків поранило снарядом. Вона була непритомна і її змогли вивезти з Маріуполя до іншого міста, до лікарні.
Спочатку вона нічого не пам’ятала, а коли згадала, то захотіла збожеволіти. Вона зрозуміла, що її сини залишились самі. У напівмертвому місті. У порожньому під’їзді. У крижаній квартирі.
Волонтери туди якось дісталися, але замість під’їзду та квартир побачили чорну дірку.
Такі дірки росіяни залишали всюди у Маріуполі, коли стріляли у багатоповерхівки.
А потім мати хлопчиків померла. Не змогла жити. Чи не захотіла. Її смерть також лежить прокляттям на росіянах.
І знайома сказала: «Який жах!»
А потім: «Прості люди ні в чому не винні. Це воюють верхівки»
Щоб не кричати, я почала шепотіти, але мої слова виходили з горла не повністю. Вони обривалися посередині.
Було відчуття, що я німа. Або розповідаю кам’яним брилам.
Я виштовхувала слова про простих російських льотчиків, які по-звірячому бомбардували спальні райони мого міста.
Про звичайних російських хлопців – артилеристів, котрі не давали людям вийти з під’їздів, щоб приготувати їжу на багатті. Вони вбивали всіх, хто стояв на вулиці. Для них маріупольці були лише мішенями.
Я говорила про молоденьких російських танкістів, які скеровували дула танка у вікна перших поверхів наших будинків і розносили майже картонні стіни весело та із задоволенням.
Я не знаю, що сталося з людьми та зі мною. Я не можу їм пояснити. У мене не виходить. Люди не хочуть чути та дивитися.
Завтра у Києві оголошено день жалоби за мирними українцями, яких убили прості росіяни за наказом своїх верхівок. Вже відомо про 12 загиблих, у тому числі 3 дітей, внаслідок нападу росіян на Київ*.
Я показуватиму фото зруйнованого київського будинку тим, хто вважає, що винні «обидві сторони».
Тим, хто розповідає, що рф хоче миру.
Я виштовхуватиму слова з горла і намагатимуся не плакати.
Я продовжуватиму говорити про це, навіть, якщо втрачу голос.
Тому що зло буде покарано лише тоді, коли його визнають абсолютним злом, без сумнівів та спроб виправдати тих, хто це зло приніс.
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…7979002251465ПодписатьсяТегиУкраинаМариупольОбстрел Мариуполя террористамиБлокада МариуполяРоссийско-украинская войнаРоссийские обстрелыРоссия — страна-агрессорИсточникФейсбук Надежды СухоруковойРедакционная политика
Вернуться на главную OBOZ
